Моє педагогічне есе
Морозний зимовий вечір…Вечір, яких
десятки і навіть сотні. Це час, коли моя сім’я збирається уся разом і
займається улюбленими справами: чоловік дивиться художній фільм, маленька донечка «лікує» своїх пацієнтів-ляльок, старша донька, протягуючи петелечку за петелечкою, вив’язує свій черговий виріб. Як часто мені хочеться приєднатися до них,
узяти до рук улюблену художню книжку і поринути в зовсім інший світ -
світ романтичного кохання літературних героїв, цікавих пригод і
подій.
Та в мене є важливіша справа, адже завтра зранку на мене чекатимуть двадцять допитливих оченят,
двадцять маленьких душ, яким треба повідати щось нове, чогось навчити, до
чогось привчити. І я піддвигаю до себе їхні зошитки та
виправляю кривульки, дописую палички, заокруглюю лінії, я знову шукаю матеріал
для мовної розминки, продумую роботу в групах, добираю прислів’я. Бо я - учитель. Я прекрасно розумію, яка відповідальність лежить на
мені. Скільки ролей маю грати одночасно. Іноді мене це втомлює. Але коли дивлюсь на своїх вихованців, втому
знімає як рукою. Бо я – учитель!
Чи планувала я свій життєвий шлях
присвятити педагогіці? Стати викладачем? Так. Про це я
мріяла з самого дитинства. І доля привела мене до невеличкої школи у селі
Шевченкове.
Пам’ятаю свій перший урок. З яким хвилюванням і трепетною радістю готувалася я до нього. Спочатку
було багато невдач і розчарувань. Мої прагнення і очікування часто не збігалися
з результатом педагогічних зусиль. Молодий учитель, молодий спеціаліст.
Але йшов час, я разом зі своїми учнями
вчилася, експериментувала, удосконалювалася.
Мені здається, що справжнім учителем стала
саме після багаторічної праці - тисячі проведених уроків, сотень виховних заходів, десятків
батьківських зборів, цікавих екскурсій, незабутніх походів… Проте і тепер, коли до мене приходять першокласники, дуже
хвилююся, бо розумію, що повинна не тільки дати знання, розвивати вміння та
навички, а й розкрити здібності кожної дитинки, бо ще Сократ казав: «У кожної
людини своє сонце, тільки дайте йому світити…»
Отож, для
своїх маленьких учнів намагаюсь бути не тільки першою вчителькою, а й другою мамою, другом, засвітити в їхніх душах сонечка, які б осявали їм життєву дорогу. Мені цікаво з моїми
учнями радіти, інколи засмучуватися разом із ними, давати їм поради.
Професія вчителя не з легких. Вона
забирає багато сили та життєвої енергії.
Я щаслива,
що після двадцяти років роботи у чужому селі працюю у своїй рідній школі. Її
стіни ніби зігрівають мене, вселяють віру в мої перемоги.
Люблю свою школу -
цей дзвін дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний
пошук розуму і добра.
Хочу бути прикладом для своїх
дітей, для сім’ї, бо вони - моя надія і опора, найкращий прихисток у житті.
Як це чудово - знайти себе в професії!
ВідповістиВидалитиБажаю, щоб Вам вистачило сили і натхнення ще на багато років! Успіхів у праці і у конкурсі!!!
ВідповістиВидалити