Моє педагогічне есе

Морозний зимовий вечір…Вечір, яких десятки і навіть сотні. Це час, коли моя сім’я збирається уся разом і займається улюбленими справами: чоловік дивиться художній фільм, маленька донечка «лікує» своїх пацієнтів-ляльок, старша донька, протягуючи петелечку за петелечкою, вив’язує свій черговий виріб. Як часто мені хочеться приєднатися до них, узяти до рук улюблену художню книжку і поринути в зовсім інший світ - світ романтичного кохання літературних героїв, цікавих пригод і подій.

   Та в мене є важливіша справа, адже завтра зранку на мене чекатимуть двадцять допитливих оченят, двадцять маленьких душ, яким треба повідати щось нове, чогось навчити, до чогось привчити. І я піддвигаю до себе їхні зошитки та виправляю кривульки, дописую палички, заокруглюю лінії, я знову шукаю матеріал для мовної розминки, продумую роботу в групах, добираю прислів’я. Бо я - учитель. Я прекрасно розумію, яка відповідальність лежить на мені. Скільки ролей маю грати одночасно. Іноді мене це втомлює. Але коли дивлюсь на своїх вихованців, втому знімає як рукою. Бо я – учитель!

   Чи планувала я свій життєвий шлях присвятити педагогіці? Стати викладачем? Так. Про це я мріяла з самого дитинства. І доля привела мене до невеличкої школи у селі Шевченкове.

 Пам’ятаю свій перший урок. З яким хвилюванням і трепетною радістю готувалася я до нього. Спочатку було багато невдач і розчарувань. Мої прагнення і очікування часто не збігалися з результатом педагогічних зусиль. Молодий учитель, молодий спеціаліст.

Але йшов час, я разом зі своїми учнями вчилася, експериментувала, удосконалювалася.

 Мені здається, що справжнім учителем стала саме після багаторічної праці - тисячі проведених уроків, сотень виховних заходів, десятків батьківських зборів, цікавих екскурсій, незабутніх походів… Проте і тепер, коли до мене приходять першокласники, дуже хвилююся, бо розумію, що повинна не тільки дати знання, розвивати вміння та навички, а й розкрити здібності кожної дитинки, бо ще Сократ казав: «У кожної людини своє сонце, тільки дайте йому світити…»

   Отож, для своїх маленьких учнів намагаюсь бути не тільки першою вчителькою, а й другою мамою, другом, засвітити в їхніх душах сонечка, які б осявали їм життєву дорогу. Мені цікаво з моїми учнями радіти, інколи засмучуватися разом із ними, давати їм поради.

   Професія вчителя не з легких. Вона забирає багато сили та життєвої енергії.      

  Я щаслива, що після двадцяти років роботи у чужому селі працюю у своїй рідній школі. Її стіни ніби зігрівають мене, вселяють віру в мої перемоги.

   Люблю свою школу - цей дзвін дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і добра.

   Хочу бути прикладом для своїх дітей, для сім’ї, бо вони - моя надія і опора, найкращий прихисток у житті.